...обречённый на вечную горечь утраты и вечное счастье быть собой (М. и С. Дяченко)
Жовте небо
Небо було жовтим.
Жовте-жовте небо крізь хмари виглядало якимсь непевним, здивованим своїм місцем знаходження і навколишнім світом. Здається, воно не звикло бачити унизу вкриті зеленню дерева, рудих кішок та таких само рудих дівчат під парасольками. Можливо, там, де небо жовте постійно, зовсім інша картина – бігають дев’ятилапі цуценята, поїдають рештки чогось обіду червоні, як наркоманські маки, птахи, сміються з трекотом під деревами хлопці із зеленим волоссям та синіми хвостами… Та це все – інша, зовсім інша реальність. Небо з іншої реальності, здається, у розпачі від побаченого. Цікаво, як там роздивлятися іншу реальність нашому, блакитному небові? Чи сумує воно за нею, за Алею, звичною часткою знайомого світу?
Алі хотілося, щоб хтось за нею сумував.
Жовто-гарячий светр у тонах неба зовсім не грів. Практичніше було б одягти зранку плаща. Але ні – тоді б небо було чорним. Чорним, як плащ. Хто знає, що б воно накоїло від здивування? Адже світ, де небо чорнісіньке, мов туга, мабуть, сам тяжко тужить. Мабуть, там ведуться кроваві бої – бої з чорної крові.
Та, можливо, справді варто було б одягти плаща. Парасолька маленька, сама ж Аля – велика, і светр її, такий само жовтий, як небо, весь змок. Змокли і кеди (треба було одягти велетенські черевики, та вони вже надто труть ноги), змокли і старенькі джинси. Червоно-руде волосся патлами звисає над сумним личком.
Чому людина має сумувати через те, що за нею ніхто не сумує?..
Ні, це не так. Багато хто сумує за нею, але ці люди живуть так далеко, і так не потрібні дівчині, що їй здається, ніби вони всі також у інших реальностях, де небо брудне чи перламутрово-чисте… та все одно іншого, зовсім не блакитного кольору.
Вона пожалкувала про те, що в неї нема червоної куртки – могла б сьогодні побачити те саме фраєвське червоне небо над Уандуком. Істини воно не додасть, але спраги до життя – можливо.
Повз неї пройшла якась літня жінка, ховаючись під великою квітчастою парасолькою. Трохи здивовано подивилась на дівчину, самотньо стоячу в епіцентрі дощу. Так-так, гіпотеза виявилась вірною. Люди і справді не бачать жовте-жовте небо.
Трошки кроків наліво… трошки кроків праворуч… тепер ще трошки – назад. Коли скінчиться цей похмурий дощ, він забере із собою жовтизну, поверне небу блакитний колір. А поки треба випити його назавжди – не ротом, звичайно. Тілом. Самотнім до болю тілом.
- Забери мене, - мовила Аля тихо-тихо, пошепки. Ніхто не почув, навіть дощ. Ніхто більш не чує її, всі тільки бачать.
Ще крок. Крок. Крок. Ось і сходи, ними треба піднятися, щоб потрапити додому. Там, у під’їзді, буде легше – можна буде іти без зайвих зусиль… без зайвих вагань. Сходинка раз. Сходинка два. Нащо йти? Краще буде потонути в дощі. Сходинка три. Чотири. П’ять. Ось і вони, старі подерті двері.
- Здрасті, - видавила з себе Аля білявій вахтерші. Та трошки незадоволено подивилась на змоклу руду дівчину з відкритою парасолькою, так, ніби хотіла спитати «Що ти тут робиш? Це взагалі не твій дім…»
У цьому світі тільки Аля говорить, всі мовчать. Мовчав і ліфт, заліплена жуйкою кнопка дванадцятого поверху теж мовчала. Здається, мовчали всі добрі Аліні почуття.
Двері відкрила мама.
- Ну нарешті! Чекаю тебе вже зо дві години. Чого так довго? Могла б давно все принести! Годуєш її, годуєш, дорослу дівку… Де тебе чорти носили? Де молоко?
- Молока не було…
Синя ковдра на ліжку відразу змокла, як сама та, що впала на неї з-під дощу. Небо за вікном, здається, так само жовте. Рятуйте мене, хто-небудь! Врятуйте мене від жовтого неба…
«Коли я загину, - думає Аля, - то напишу у записці на прощання, що мене вбило воно, жовте небо, і жодна жива чи мертва душа не врятувала мене».
Алін переляк був таким голосним, що довелося чимось його перекричати. Роздягтися, залишивши на брудній підлозі старенькі кеди, джинси, светра, білизну. Ввімкнути музику. Забажати, щоб до кімнати через вікно із самого жовтого неба спустився трамвай. «Но по Зелёной улице трамваи не ходят!»…
Кімната заповнилась галасом. Чиїсь голоси перекрикували один одного – кілька різних виконавців у різних проґах. Треба чимось вгамувати це відчуття – відчуття переляку, відчайдушності, відкритого всьому світові серця, розрубленого на шматки й виставленого на розпродаж. Аля всілася на столі – гола, з водою, стікаючою з волосся. З волосся тече вода, з повік – сльози. Та ж вода, тільки чомусь солона-солона. Добре, що хоч не жовта.
- Що це таке?! – мама, як завжди, вбігла несподівано. – Що це за взуття у кімнаті? Що за мокрий одяг на підлозі? А ти чого гола? І що це за вий злих чарівників?!..
«Хай повіки живе моя мама», - Аля здригнулася, підхопилася і почала наводити лад навколо себе. Погляд у вікно під акомпанемент маминих лекцій – небо за вікном блакитне-блакитне. Несамовито блакитне, ніби море навесні. А пронизує його величезна райдуга, тепла і щира веселка.
«Нащо ж ти приходило, жовте небо?..»
перевести на russian?
Небо було жовтим.
Жовте-жовте небо крізь хмари виглядало якимсь непевним, здивованим своїм місцем знаходження і навколишнім світом. Здається, воно не звикло бачити унизу вкриті зеленню дерева, рудих кішок та таких само рудих дівчат під парасольками. Можливо, там, де небо жовте постійно, зовсім інша картина – бігають дев’ятилапі цуценята, поїдають рештки чогось обіду червоні, як наркоманські маки, птахи, сміються з трекотом під деревами хлопці із зеленим волоссям та синіми хвостами… Та це все – інша, зовсім інша реальність. Небо з іншої реальності, здається, у розпачі від побаченого. Цікаво, як там роздивлятися іншу реальність нашому, блакитному небові? Чи сумує воно за нею, за Алею, звичною часткою знайомого світу?
Алі хотілося, щоб хтось за нею сумував.
Жовто-гарячий светр у тонах неба зовсім не грів. Практичніше було б одягти зранку плаща. Але ні – тоді б небо було чорним. Чорним, як плащ. Хто знає, що б воно накоїло від здивування? Адже світ, де небо чорнісіньке, мов туга, мабуть, сам тяжко тужить. Мабуть, там ведуться кроваві бої – бої з чорної крові.
Та, можливо, справді варто було б одягти плаща. Парасолька маленька, сама ж Аля – велика, і светр її, такий само жовтий, як небо, весь змок. Змокли і кеди (треба було одягти велетенські черевики, та вони вже надто труть ноги), змокли і старенькі джинси. Червоно-руде волосся патлами звисає над сумним личком.
Чому людина має сумувати через те, що за нею ніхто не сумує?..
Ні, це не так. Багато хто сумує за нею, але ці люди живуть так далеко, і так не потрібні дівчині, що їй здається, ніби вони всі також у інших реальностях, де небо брудне чи перламутрово-чисте… та все одно іншого, зовсім не блакитного кольору.
Вона пожалкувала про те, що в неї нема червоної куртки – могла б сьогодні побачити те саме фраєвське червоне небо над Уандуком. Істини воно не додасть, але спраги до життя – можливо.
Повз неї пройшла якась літня жінка, ховаючись під великою квітчастою парасолькою. Трохи здивовано подивилась на дівчину, самотньо стоячу в епіцентрі дощу. Так-так, гіпотеза виявилась вірною. Люди і справді не бачать жовте-жовте небо.
Трошки кроків наліво… трошки кроків праворуч… тепер ще трошки – назад. Коли скінчиться цей похмурий дощ, він забере із собою жовтизну, поверне небу блакитний колір. А поки треба випити його назавжди – не ротом, звичайно. Тілом. Самотнім до болю тілом.
- Забери мене, - мовила Аля тихо-тихо, пошепки. Ніхто не почув, навіть дощ. Ніхто більш не чує її, всі тільки бачать.
Ще крок. Крок. Крок. Ось і сходи, ними треба піднятися, щоб потрапити додому. Там, у під’їзді, буде легше – можна буде іти без зайвих зусиль… без зайвих вагань. Сходинка раз. Сходинка два. Нащо йти? Краще буде потонути в дощі. Сходинка три. Чотири. П’ять. Ось і вони, старі подерті двері.
- Здрасті, - видавила з себе Аля білявій вахтерші. Та трошки незадоволено подивилась на змоклу руду дівчину з відкритою парасолькою, так, ніби хотіла спитати «Що ти тут робиш? Це взагалі не твій дім…»
У цьому світі тільки Аля говорить, всі мовчать. Мовчав і ліфт, заліплена жуйкою кнопка дванадцятого поверху теж мовчала. Здається, мовчали всі добрі Аліні почуття.
Двері відкрила мама.
- Ну нарешті! Чекаю тебе вже зо дві години. Чого так довго? Могла б давно все принести! Годуєш її, годуєш, дорослу дівку… Де тебе чорти носили? Де молоко?
- Молока не було…
Синя ковдра на ліжку відразу змокла, як сама та, що впала на неї з-під дощу. Небо за вікном, здається, так само жовте. Рятуйте мене, хто-небудь! Врятуйте мене від жовтого неба…
«Коли я загину, - думає Аля, - то напишу у записці на прощання, що мене вбило воно, жовте небо, і жодна жива чи мертва душа не врятувала мене».
Алін переляк був таким голосним, що довелося чимось його перекричати. Роздягтися, залишивши на брудній підлозі старенькі кеди, джинси, светра, білизну. Ввімкнути музику. Забажати, щоб до кімнати через вікно із самого жовтого неба спустився трамвай. «Но по Зелёной улице трамваи не ходят!»…
Кімната заповнилась галасом. Чиїсь голоси перекрикували один одного – кілька різних виконавців у різних проґах. Треба чимось вгамувати це відчуття – відчуття переляку, відчайдушності, відкритого всьому світові серця, розрубленого на шматки й виставленого на розпродаж. Аля всілася на столі – гола, з водою, стікаючою з волосся. З волосся тече вода, з повік – сльози. Та ж вода, тільки чомусь солона-солона. Добре, що хоч не жовта.
- Що це таке?! – мама, як завжди, вбігла несподівано. – Що це за взуття у кімнаті? Що за мокрий одяг на підлозі? А ти чого гола? І що це за вий злих чарівників?!..
«Хай повіки живе моя мама», - Аля здригнулася, підхопилася і почала наводити лад навколо себе. Погляд у вікно під акомпанемент маминих лекцій – небо за вікном блакитне-блакитне. Несамовито блакитне, ніби море навесні. А пронизує його величезна райдуга, тепла і щира веселка.
«Нащо ж ти приходило, жовте небо?..»
перевести на russian?
-
-
11.08.2007 в 16:43дуже, дуже гарно! тільки чому жовте небо -- погане?.. я бачила його під час дощів, і воно здавалося мені прекрасним...
-
-
12.08.2007 в 23:20дякую за високу оцінку) якщо цікаво, стукай в аську - можу дати лінки на схожі мої речі) чи просто на мої речі)
а де ти мене знайшла?)
-
-
12.08.2007 в 23:39-
-
13.08.2007 в 00:21-
-
13.08.2007 в 00:24-
-
13.08.2007 в 00:29-
-
13.08.2007 в 00:33-
-
13.08.2007 в 00:35-
-
13.08.2007 в 00:38-
-
13.08.2007 в 00:42та невже ж це привід? я взагалі не українка, просто силою обставин народилася і живу в Києві, а поетичність мови провокує на україномовне написання)