[rainguard]

Контурная карта, хоть и так-сяк, накалякана.

Если Катя завтра будет в школе, просто попрошу её подправить)

А нет - так нет.

Сижу, пишу.



Вот что уже написалось:





Я інколи псих, інколи потвора, інколи янгол, інколи ніхто я…

Хто? Хто я? Хто?

Тол

Я прокинувся і відчув себе – себе, такого, як є. Але хто я, поки що зрозуміло не було. Я підвівся з ліжка, обережно роблячи кроки по несамовито яскравій фіолетовій підлозі. Більш роздивлятися навкруги поки що не було сенсу. Постояв, помріяв трохи. Ні, я не згаяв анітрішечки часу – просто на той момент моєю ціллю було згадати, хто я і нащо дістався цього світу, а не бігти і, забувши про все інше, шукати його – того, за ким я прибув. А для цього потрібно було розслабитися, привести усі мислячі зони кори великого мозку у приємний, м`який, як я його називав, стан. Чогось нічого не згадувалося. Окрім розуміння, що я тут не просто так. Я тут – через нього. Через створіння, без якого не можу продовжувати існування.

До недавнього часу я, як мені навіть тоді, після опритомнення, було відомо, жив дуже хороше – навіть щасливо. Це існування я міг із впевненістю назвати життям – саме життям, саме часом, коли ти знаєш, за що живеш, з ким живеш, через що живеш, але тобі начхати на усі ці факти – ти просто живий, і тобі це подобається. У цьому світі, де я опинився, такими живими, мабуть, були лише тільки діти, ще не отямивші світ маленькі створення, яким все – так-так усе – здається найпростішим. Колись і я був таким – але ж це було в іншому світі.

Я нарешті озирнувся. Невелике, але надзвичайно просторе, ліжко, вкрите яскраво-зеленою ковдрою, яку я, встаючи, необережно зім`яв. Не припиняючи роздивлятися, я розправив зелену частинку навколишнього світу, продовжуючи задумуватися над тим, як все складно без нього. На напівфіолетових-напівзелених стінах були написані цитати з рок-виконавців цього світу – під кожним висловлюванням був дуже непогано виконаний фарбою портрет автора та його ім`я. Те, що це саме рок-виконавці, я розумів шостим чуттям – воно ніколи не підводило мене, я завжди знав, у якому світі знаходжуся і що це навколо. Та й чуттів в мене було не шість, а набагато більше, як, доречи, і у мешканців цього світу – забиті наукою та релігією, вони вбивали сенс свого існування, вбивали чуття, що допомагали його побачити… Але я відразу зрозумів, що плаваю. Я ще не встиг помітити того, що більше меблів у спальні (а це, судячи з усього, була саме спальня) не було. Тільки з фарбованої у ті ж самі кольори, що й стіни, стелі звисали величезні чорні крюки. Звичайній людині здалося б, що тут клуб шанувальників суїциду через повішення, але я знав, що істота, що живе тут, усього лише вішає на крюки свої речі. Сьогодні, правда, жодної кофтинки, навіть кепки або шкарпеток, на крюках не було – усі вони були скинуті в куток величезною горою. «Карпати в мініатюрі» - всміхнувся подумки я і здригнувся – звідки мені відомо, що Карпати – це назва гір? Адже у моєму світі назв не було… Розуміння прийшло блискавкою до мозку – мій організм починає орієнтуватися у навколишньому просторі, от і все. Навіть таке поняття, як назви, він освідомив. Цікаво. А у квартирі цій, безперечно, живе дуже сумна дівчинка. Неважливо, скільки їй років, неважливо, скільки грошей у її батьків, неважливо, скільки у неї було хлопців і яку кількість вищих навчальних закладів вона змінила, не зумівши пристосуватися до жодного – і у 15, і у 35 років, і в цій квартирі, і в бідній сільській хаті, і з блондином-суперзіркою, і з шатеном чи брюнетом, що просто грає на придбаній на накоплені гроші гітарі у дворі, і у середній школі, і на лінгвістичному факультеті, і у консерваторії, і навіть у медичному училищі вона буде відчувати себе немісцевою, чужою, маленькою дитинкою, якій ніде притулитися. І жаль, що я шукаю в цьому світі не її, що моя ціль – він, істота з мого світу, він, розуміння якого для мене важливіше за розуміння себе, що я не зможу втішити її своєю любов`ю… але принаймні, можливо, зможу розповісти, як їй потрібно жити. Я подивився на стіну. «Плач Єремії» - казав мені підпис під виділеною яскраво-жовтим цитатою.

Завтра прийде до кімнати

Твоїх друзів - небагато

Вип'єте - холодного вина

Хтось принесе білі айстри

Скаже хтось: життя прекрасне

Так, життя - прекрасне,

А вона сидітиме сумна

Буде пити - не п'яніти

Від дешевого вина.

Я навіть здивувався, як в тему інколи можуть бути пісні. Набрався рішучості і вирішив, що якщо потрапив я саме в цю квартиру, якщо гіпотетична доля, а насправді, мабуть, дуже знайомі мені створіння, розпорядилися так, то мені ж дійсно у цьому світі потрібен хоча б один-єдиний друг, чи не так? Задумливо вийшов з кімнати і побачив у вітальні, розфарбованій в рожеві та чорні відтінки, її – саме тут дівчинку із золотистим волоссям. Із зеленими очицями, що дивились на мене, як очі переляканої кицьки, яка не може злізти з дерева, куди понесла її лиха вдача. Що мені робити?.. Як довести їй, що я – справжній, що не дам їй зла?.. Як пояснити їй, хто я?..

Зовнішній вигляд… Буде погано! Відчуваю погляд!

Соромно! Стискаю зуби, опускаю очі.

Спокою не маю, нічого не маю, нікого поруч

Ніщо не зупиняє. Я шаленію.

Блим !!! Я знову стрибаю, знову співаю

Знову я заграю, знову починаю свою гру.

Вигадую правила сам, порушую їх сам

Дозволяю їх дотримуватися собі

Сам - сам - сам…

Тол









Я сиділа у своїй вітальні, найулюбленішій у квартирі кімнаті, біля величезної рожевої стереосистеми. Як довго я шукала саме рожеву! Для цього ми з Дмитром, моїм колишнім хлопцем, об`їхали усі магазини міста – а ввечері потрібно було іти на концерт Океану Ельзи, тому часу в нас було дуже мало, а музичні центри були або чорні, або срібні, ну на сам кінець вишневі – а рожевих не було! Знайшли ми рожевість у маленькому підпільному магазинчику, де не усміхнені хлопці, яких, судячи з їх вигляду, вже дістали комісії та перевірки, яких фірмочці треба було уникати, продавали найрізноманітнішу апаратуру, у тому числі й рожеву китайську стереосистему. Дмитро дав їм «трішки» баксів, і деталі виробництва країни Мао були вийняті з апарату, а їх місце зайняли чесні дойчьські, тобто німецькі. Дуже цікаво було спостерігати цю метаморфозу, а потім, вночі, після концерту, слухаючи придбаний у концертному залі диск Вакарчука. «Ось так все і робиться у країні третього світу, який ще багато років не судилося бути однією з перших…» - із жалем подумала я, згадуючи цей день.

Музика групи «Таліта Кум» грала у колонках. Юля співала повільно, даючи мені час замислитися над кожним словом старої доброї пісні.

Я би хотiла

Щоб усi хлопцi на землi

Тiльки любили

Один одного, а мене - нi

Я би дружила

Разом дивилась журнали "Vogue"

Я би лишила

На серцi своєму великий замок

Я люблю Таліту, так, дуже люблю. Але над цією піснею замислилася вперше. Дійсно, у мене ніколи не було знайомих хлопців гомосексуальної орієнтації.