с одногруппниками мы, в силу моего индивидуального графика, пересекались только на паре экзаменов, но вот уже второй день мы организованно проходим практику, от которой меня индивидуальный мой график не отмазал.
сегодня мы шли к метро и меня спросили, как меня занесло на иудаику. я честно ответил, что привели еврейские корни. тогда всех страшно заинтересовало, как кого я себя идентифицирую? как еврея или как русского? я отмазался, что я космополит. значит, ты украинка, пришла к выводу девушка. честно говоря, я ответил что-то довольно невнятное, предложив назвать себя "киевлянкой".
ответ у меня таки сформулировался, я отправил его ей и дублирую сюда. пусть будет хоть немного моей честной позиции. хотя бы тот максимум, который я мог позволить себе сказать, чтобы не перепортить ни с кем отношения нахуй (мне с ней ещё три раза практику практиковать как минимум)) ).
ти мене сьогодні питала, чому киянка, а не українка
в мене таки є відповідь
я дуже люблю своє місто, і, так, це моє рідне місто, але... ця любов розповсюджується не на всю Україну. я дуже сильно люблю багато різних куточків світу, де мені доводилося побувати. так, я вивчила свого часу болгарську мову, бо закохалася у болгарське узбережжя - ані Приазов'я, ані Крим в Україні в мене такої пристрасті не викликали, і на море я їздитиму лише у Болгарію - тут українським курортам нічого не зробити. але, навпаки, я обожнюю карпатські бальнеологічні курорти (Східницю тощо), а бальнеологія Чехії не викликала в мене такого захоплення. але, якщо казати про Чехію та Львівщину... Прага - місто, яке я люблю. у Львові просто є красиві місця, так само як і на українському узбережжі. але сильні емоції та почуття любові до місця в мене викликають саме ті місця, з якими є зв'язок, і не інакше. проте Київ - деяке виключення. я вважаю найпрекраснішим містом на землі Стокгольм, але все ж таки залишаюся жити в Києві, бо це місце, де мені довелося вирости. це так само, як я справді шаную в Москві лише деякі місця (Патріарші тощо), але оскільки мені довелося провести в Москві якусь частину дитинства і я досі їжджу туди з концертами або до родичів - я люблю Москву, як рідну. Київ. Москву. Прагу. Стокгольм. Болгарське узбережжя. А не Україну, Росію, Чехію, Швецію... З Україною усе взагалі погано. За роки навчання в школі довелося зустріти стільки антисемітизму та антиросійського шовінізму з боку однокласників та вчителів (навіть оцінку за іспит з української мови відкрито знизили, бо "наші українські діти не можуть знати мову гірше за цю, з прізвищем Ілясова", і стільки супроводжували це донесенням української національної ідеї, що я, мабуть, зможу сказати, що люблю Україну або вважаю себе українкою тільки якщо вони всі звідси кудись дінуться, залишивши замість себе зовсім інших людей. пам'ятаю, як одна національно орієнтована поетеса, читаючи лекцію в нашій школі, сказала, що люди, які живуть на Україні, не мають права говорити російською, поки Росія не вибачиться за голод 30-х, що був геноцидом конкретно проти України і тільки України. на моє зауваження, що моя бабуся та її родичі так само голодували в Поволжжі (так воно пишеться українською, сподіваюсь? ), вона, здається, відповіла банальною невірою. не може бути, мовляв, щоб росіяни страждали так само, як і українці, це ми - нещасна, стражденна нація.
я не буду називати себе росіянкою, бо в мене забагато єврейського коріння. не буду - єврейкою, бо не маю бажання зійти на Ерец-Ісраель. не буду - українкою. не через етнічність. через вищесказане.
сподіваюсь, це не викличе в тебе відрази.)